Мій чоловік Інгвар, моя українська дочка Лєна та я у місті Київ

Вперше до України я приїхала 2008 року, як глобальний менеджер із закупівель компанії, в якій на той час працювала. Я відвідала українські дочірні підприємства й провела деякий час у Житомирі та Києві з українськими командами, які збиралися взяти на себе певні завдання, що раніше виконувалися в Норвегії.

Це була успішна поїздка, під час якої я познайомилася з висококваліфікованими та вмотивованими командами. Був вересень і було незвично холодно. У Житомирі я скаржилася на те, що в номері готелю дуже холодно, але, очевидно, їм було надто рано в таку пору вмикати будь-яке опалення. Я думаю, що моя любов до України почалася з того моменту, коли керівник групи непомітно проніс повз рецепцію у мій номер електричний обігрівач. Пізніше я дізналася, що це обігрівач з його дому. Я відчула провину за те, що поскаржилася на низьку температуру в готельному номері, коли зрозуміла, що його дружина і діти пережили кілька холодних ночей без обігрівача.

Того ж 2008 року я також розробила програму культурного тренінгу в компанії, в якій працювала. Першими курсами були “Мистецтво співпраці з норвежцями” й “Мистецтво співпраці з індійцями”, оскільки культурний розрив між Норвегією та Індією був величезним. Коли я презентувала свою роботу вищому керівництву, мене одразу попросили розробити культурний тренінг і для України. Мені на допомогу призначили двох норвезькомовних колег, Толю та Соню. З їхньою допомогою я розробила курс «Мистецтво співпраці з українцями», який декілька років проводила в Норвегії. Толя та Соня почали вести курс «Мистецтво співпраці з норвежцями» для своїх колег в Україні.

2011 року я вирішила залишити роботу глобального менеджера із закупівель і створити власну компанію, щоб мати можливість розвивати та проводити культурні тренінги повний робочий день. Ми з чоловіком поїхали до Києва, бо мені хотілося більше дізнатися про Україну. Також разом із Сонею ми були на зустрічі з послом Норвегії щодо створення Українсько-скандинавського центру.

Оскільки Толя і Соня вдень були зайняті на роботі, вони домовилися, щоб студентка Лєна, яка вивчала норвезьку мову, зустріла нас в аеропорту та показала нам Київ. Ми провели казковий тиждень у Києві та прилеглих районах. Я мала довгий список запитань й провела кілька культурних інтерв’ю, щоб якомога більше зрозуміти українців, їхні соціальні норми, мислення та бізнес-культуру. Ми одразу споріднилися з Лєною, і вона проводила з нами стільки часу, скільки могла. Лєна розповіла нам про свою мрію бути au pair у Норвегії.

Пізніше того ж року Лєна приїхала до мого рідного міста Бергена у Норвегії, щоб стати аu pair. Її батьки наполягли, щоб вона поїхала саме до Бергена, бо вважали, що для Лєни так буде безпечніше, оскільки вона нас уже знала. У той час ми з чоловіком виконували волонтерську роботу в Танзанії, щоб познайомитися з африканськими культурами, але через кілька місяців мали повернутися до Бергена.

У Норвегії у Лєни був важкий старт. Це був жахливий досвід роботи як au pair у двох різних родинах у Бергені, які погано до неї ставилися. Ми двічі рятували її від цих сімей, і врешті вона переїхала до нас. Після другої сім’ї ми вирішили, що вона може залишитися
з нами, щоб здійснити свою мрію — вивчати норвезьку мову та культуру. Вона швидко стала членом нашої сім’ї, спочатку як au pair, а потім як студентка. У нас залишилося безліч чудових спогадів із нашого спільного з нею часу, коли вона досліджувала країну, культуру, мову, природу, підіймалася в дикі гори, ходила на снігоступах, починала вчитися кататися на лижах і плавати, їздила на велосипеді на прибережні острови. Вона нам довіряла, покладалася на нас, і в нас було багато цікавих й глибоких розмов. Незабаром вона зайняла місце в наших серцях як дочка, якої у нас ніколи не було. Лєна прожила з нами чотири роки, поки не вийшла заміж за норвежця українського походження, який переїхав до Норвегії зі своєю матір’ю, коли йому було три роки. Лєна досі є частиною нашого життя, і тепер у неї є син, який називає мене «бабусею».

З 2008 року я неодноразово бувала в Україні з діловими поїздками та на відпочинку, в основному для проведення тренінгів «Мистецтво співпраці з норвежцями» і «Мистецтво міжкультурної співпраці» у Києві чи Львові для компаній та університетів. Я кілька разів відвідувала Лєнину сім’ю в Києві, і ми всі дуже поріднилися.

2016 року я відвідувала літню школу в Чернівцях, щоб більше вивчати українську культуру та мову. Літня школа складалася з однієї групи норвезьких учасників й однієї групи українських. Тоді я виявила, що англомовні українці можуть вивчити норвезьку набагато швидше, ніж неросійськомовні норвежці — українську. Вже через кілька днів українці могли вести просту розмову норвезькою, тоді як норвежці, які не вивчали російської, все ще намагалися вивчити український алфавіт. Також я мала приємність проводити семінари «Мистецтво співпраці з норвежцями» та «Мистецтво співпраці з українцями» у літній школі 2016 й 2017 років.

За час, що минув відтоді, як я вперше приїхала до України, я побачила, як країна змінюється та розвивається. Моїй українській аудиторії на лекціях я б сказала, що вважаю Україну найцікавішою країною в Європі. Гадаю, що українці мають пишатися своїми досягненнями, особливо після Революції гідності на Майдані. Україна була неначе світло маяка серед колишніх радянських країн, вона розпочала шлях до свободи, боротьби з корупцією і поваги до прав людини. Українці показували світу, наскільки вони відрізняються від росіян. Я пишалася тим, що працювала з такими сміливими та витривалими людьми.

Мене виховували не миритися із несправедливістю, навіть коли це траплялося з іншими, а не зі мною. Коли Путін спершу 2014 і знову 2022 року вирішив вторгнутися в Україну, відчуття безпорадності було нестерпним. Як може повторитися війна в Європі в цьому столітті? І як може бути, що ми не можемо зупинити цього злого чоловіка чи зробити більше, щоб допомогти? Якби я була молодшою, то поїхала би в Україну воювати чи допомагати. Мій чоловік відчуває те саме. Але минули роки, й ми раптом стали вже немолоді. І, попри мої зусилля з 2016 року, я досі не розмовляю українською. Ми просто стали б на заваді.

Тому натомість я перебуваю в Бергені та намагаюся підтримати Україну іншими способами. Принаймні я можу допомогти з тим, на що я найбільше здатна: пояснювати соціальні норми, неписані правила й очікування на ринку праці та на робочих місцях для новачків у Норвегії. Цю інформацію може бути важко знайти в інших місцях, і на її самостійні пошуки можуть знадобитися роки. Завдяки чудовим українським волонтерам матеріал мого курсу і мої книжки тепер перекладені українською. Я сподіваюся, що ці курси та книжки допоможуть вам бути успішнішими у норвезькому робочому середовищі.

Більше за все я сподіваюся, що ваші мрії здійсняться і що ви скоро зможете повернутися та відбудувати Україну демократичною й вільною. Ви показали всьому світу, що ви на це заслуговуєте! І коли ви повернетеся, я сподіваюся, що маленький шматочок Норвегії залишиться у вашому серці.

Оновлення станом на жовтень 2023 р.

Коли моя робота над перекладом моїх навчальних матеріалів, книг та електронних курсів на українську мову була завершена, у мене з’явився час, щоб докласти більше зусиль для допомоги Україні через організацію NorseAid. Я не могла просто сидіти та спостерігати за тим, що відбувається в Україні, і нічого з цим не робити. Щодня я відчувала, що більшість часу думаю про Україну.

У вересні 2023 року я поїхала в Україну з NorseAid. Ми їхали колоною машин, що складалася з вантажівки, Land Cruiser і Land Rover. Land Rover ми передали українській гуманітарній організації, що працює біля лінії фронту. Загалом три автомобілі були наповнені близько 20 тоннами гуманітарної допомоги та обладнання. Моє завдання під час поїздки полягало в тому, щоб задокументувати роботу NorseAid, а також те, що накоїли росіяни.

Робота в Україні була значущою та важливою. Завдяки цій поїздці я досягла того, чого хотіла, а саме: допомогти людям у біді. Та я також бажала на власному досвіді відчути, як це — жити в Україні сьогодні, коли йде війна. Мені вдалося відвідати мою сім’ю в Києві і побачити на власні очі, що їхнє життя краще, ніж я боялася.

Найбільше мене здивувало те, наскільки повсюди було чисто та доглянуто. Навіть місця, де бомбили росіяни, були розчищені в рекордно короткий термін. У Харкові були найкрасивіші та найдоглянутіші парки, які я коли-небудь бачила. Мене також дуже вразив стоїчний спокій українців.

Ми розпочали з Перечина — міста на заході України, де живуть внутрішньо переміщені особи. Там ми передали школам 44 ноутбуки. До того NorseAid постачала туди парти. Також ми передали інвалідні візки в шпиталь та привезли кухонне обладнання священику, який готує їжу для бійців на передовій. Раніше священик вже отримав польову кухню від NorseAid.

Далі ми поїхали до Чернігова, де NorseAid реалізовує проєкт у школі для дітей з особливими потребами. Раніше NorseAid надала школі польову кухню. Цього разу ми привезли дров’яні печі, кухонне обладнання та теплий одяг. Під час наступної поїздки NorseAid доставить ноутбуки. Директор школи дуже зрадів цій новині, адже цим дітям так потрібні електронні допоміжні засоби для оптимальної роботи. Він також розповів, що влада заявила, що при розподілі комп’ютерів в пріоритеті мають бути «звичайні діти». Тому ця школа комп’ютери не отримала. В серцях членів NorseAid особливе місце займають діти, насамперед ті діти, про яких часто забувають інші.

Потім ми поїхали до Харкова, куди доставили інвалідні візки, зимовий одяг, вогнегасники, засоби першої допомоги, дров’яні печі, генератори та Land Rover. В планах було їхати до Куп’янська, але на той час ракетні обстріли в тому районі вбивали людей, тому ми вирішили, що їхати туди занадто небезпечно. Ми бачили дим над Куп'янськом.

Натомість ми поїхали в село Кам'янка Ізюмського району. Кам'янка була окупована росіянами, і всі 1020 будинків були вщент розбомблені. Тепер 32 сім’ї повернулися, щоб почати там життя знову, але в них не було нічого. Ми доставили їм меблі, матраци, продукти харчування, свічки та аптечки.

Ми орендували будинок у Харкові і пробули там два дні. Ранку другого дня ми прокинулися від 6 вибухів поблизу. Ми одяглися, надягли бронежилети та шоломи, а потім швиденько спакували речі в машину. Після шостого вибуху настала тиша. Ми продовжили потроху прибирати в будинку, все ще в бронежилетах і касках.

Було сюрреалістично ходити за продуктами або гуляти в парку під виття сирен. Вранці після вибухів ми гуляли красивими парками Харкова. Спокій серед квітів, дерев і витворів мистецтва постійно порушувався звуками повітряної тривоги.

Після кількох ночей із повітряними тривогами я відчула нестачу безперервного сну. Також стало звичкою прокидатися приблизно в той момент, коли спрацьовували сигнали тривоги. Навіть після того, як я повернулася до Норвегії, мені все ще важко спати цілу ніч. Вночі мене охоплюють спогади про пережите, і не в останню чергу — відчуття безпорадності.

Я дійсно була вражена роботою NorseAid і пишаюся тим, що стала членом цієї команди. Вони не лише надають обладнання, але й демонструють та пояснюють, як ним користуватися. У кожній поїздці вони розпитують українців, що їм необхідно, а наступної поїздки доставляють обладнання туди, де в ньому є найбільша потреба. Якщо ви хочете підтримати NorseAid або побачити, що ми робимо, ви можете підписатися на нашу групу у Facebook, а ще краще — стати учасником NorseAid.

Наразі йде багато воєн, і я помічаю, що норвежці втомлюються і вже не підтримують Україну так, як раніше. Усім моїм норвезьким друзям я постійно кажу, що для безпеки Норвегії особливо важливо, щоб Україна перемогла у цій війні. Українці — наші сусіди, які не зробили нічого, щоб спровокувати війну, а лише мають спільний кордон з Росією. Українці борються також і за свободу Норвегії!

Раніше я собі уявляла, що на старості буду сидіти вдома і в’язати для онуків. Натомість я надягаю бронежилет і їду в Україну. Я роблю це для українців, а також для того, щоб норвезькі діти мали вільне та безпечне майбутнє. Я на власні очі бачила, як NorseAid змінює ситуацію в Україні, постачаючи гуманітарну допомогу безпосередньо тим, хто її потребує найбільше. Саме тому я знову поїду з NorseAid в Україну в листопаді 2023 року.